Главная » Каталог статей / Углегорск / История города
Люди в степу

З підручників історії ми знаємо, що степи Донбасу колись називалися Диким полем. Кого тут у свій час тільки не було: гунни і сармати, скіфи і кипчаки, половці й татари - усіх притягував до себе цей ковиловий рай.

Донедавна на численних курганах (могилах) то тут, то там можна було побачити так званих кам`яних баб, свідків присутності в краї кочових народів. Зараз їх майже немає. Частина звезена і стоїть, як своєрідний пантеон, під стіною єнакіївського краєзнавчого музею, значна частина втрачена і, можливо, назавжди.

Є в музеї карта, складена нашим земляком, вченим, істориком-археологом Віктором Федоровичем Клименком, на якій позначені кургани часів половецької тут присутності, тобто ті, де стояли камінні баби, або проводилися археологічні розкопки. Багато й тих, до яких не торкалася рука дослідника, які чекають свого часу. Дивно, але на цій карті відсутні кургани, розташовані навколо села Савелівки, окрім хіба того, що розкопаний В. Ф. Кли­менком в 600 метрах від шахти «Булавинська» на землях, колишнього радгоспу «Октябрський». Наче в сиву давнину половецький період обминув цей благословенний куточок. Але ж неправда, цього не могло статися, і справа не в тому, що Савелівка - моє рідне село, про­сто викинути його із загальноісторичного казана, було б, м`яко кажучи, необгрунтовано.

Підлітком я бачив декілька степових курганів за лісом між Савелівкою і Ольховаткою, вершини яких вінчали кам`яні ідоли. Один такий навіть стояв вкопаним біля німецького бараку, через дорогу від того місця, де за мого дитинства знаходилася кузня. Отже, половці в цьому краї були.

Як стверджують працівники Єнакіївського краєзнавчого музею, на території земель, прилеглих до Єнакієвого, курганів часів скіфського періоду не виявлено. А присутність інших народів?

Колись, дитиною, на одному з курганів я бачив лежачу камінну брилу. Звичайна собі продовгувата каменюка десь метрів з півтора завдовжки. Ми (я був не сам), користуючись важелями, перекинули її на другий бік в надії знайти під нею патрони або ще щось часів Вітчизняної війни, що всього десять років тому прокотилася кривавим валом по цих місцях. Знайти очікуване нам не вдалося, але я побачив дивне зображення на каменюці. На плескатій поверхні було вирубано обличчя, руки, гру­ди й живіт ідола. Коли не підводить пам`ять, він був жіночого роду. Але вразило не це. Подібних я бачив - і неодноразово, хоч, звісно, нічогісінько не тямив у їх походженні, й ставилися ми до них байду­же, вважаючи необхідною приналежністю курганів, бо стояли майже на кожному.

Здивувало мене інше. І не орнамент, що проходив у нижній його частині, а ступні ніг. Так, дві ступні, що були вирубані невідомим різьбя­рем, і мов приліплені в одній площині з іншими формами. Немов хто наступив на ідола, лишивши відбитки своїх ніг. Я тоді ще, здається, посміявся, мовляв, які ж раніше люди недоумкуваті були, робили бабу, не знаючи, звідки у людини ноги ростуть, а тим більше ступні. Як би там не було, але оті дві ступні вкарбувалися в мою пам`ять назавжди.

А два роки тому в матеріалах археологічних досліджень з історії донецького краю часів Сонцеподібної Оратти, що існувала в Північно­му Причорномор`ї, стародавньої цивілізації праукраїнців, аналогів якій у світі немає, я побачив малюнок кам`яної статуї Пуруші - символу гармонійного поєднання божественного і земного, духу і плоті. Ця статуя на диво була схожою на бачену мною в дитинстві: і присутність орнаменту, і особливо ступні ніг красномовно підтверджували, що диму без вогню не буває. А коли це справді був Пуруша, то вік моєї статуї - V—IV тисячоліття до нової ери? Отже, Дике поле в реаліях не завжди відповідало своїй назві. А припущення, що в цьому степу була колись могутня цивілізація, відкриває і зовсім широкі обрії. Бо останні археологічні відкриття говорять про те, що цивілізація Сонцеподібної Оратти мала свої міста і досить великі. Малай свої духовні центри, один з яких, Шу-нун існує й досі. Це заповідник Кам`яна Могила поблизу Мелітополя на річці Молочній. Навіть за часів перебування тут по­ловців назва Дике поле була такою швидше за все в уяві русичів часів Київської Русі. Так, половецькі отари овець, велика рогата худоба та кінські табуни, звісно, змушені були міняти пасовиська, і все це робилося під наглядом пастухів, але навряд, щоб жінки, діти та люди похилого віку час від часу бігали з місця на місце за худобою. Якби це й справді було так, то як могли половецькі різьбярі витесувати своїх кам`яних баб, розставляючи їх потім на вершинах курганів. Тесати камінні брили та ще таким примітивним інструментом, який вони тоді мали (у степовиків залізо цінилося майже на рівні благородних металів) - робота не одного дня. Невже тягали ці каменюки, вагою до двох центнерів, за собою? Не знаю думок інших, але, як на мене, це малоймовірно.

Іще питання. Чому на землях села Савелівки на відносно невеликій відстані один від одного було декілька кам`яних ідолів, а з околиць села Берестове, що входить до селища Корсунь, знайдено їх і звезено до Єнакіївського краєзнавчого музею близко десятка? Чи не вказує це на . тривале проживання половецьких родів на одному місці? Підозрюю, що так і було. Худоба кочувала під наглядом пастухів, міняючи пасовиська, а основна маса народу знаходилася на обжитому місці, де є близько вода, що у маловодному Донбасі мало неабияке значення.

В.П.Чубенко "Солнце в капкані"

Категория: Каталог статей / Углегорск / История города | Добавил: Administrator (29-03-2011, 11:19) | Просмотров: 3662