Главная » Каталог статей / Углегорск / История города
Звідки походження назви села Савелівки?

В XIII столітті на зміну половцям у Донецький степ прийшли татари. Ханська ставка знаходилася в Криму, а степом кочували орди перекопського мурзи і ногайці. Із заснуванням Запорозької Січі й подальшим зростанням її могутності татарські орди були відтиснуті в глиб степу. На контрольованій території козацька старшина і прості, але заможні козаки засновува­ли зимівники, такі собі своєрідні хутори, де жили або одружені козаки зі своїми родинами, або козацька голота, що наймалася до багатих приглядати за їхнім господарством. Такі поселення виконували заодно і роль сторожових постів, пильнуючи за пересуванням татарів. Хутори ці часто-густо носили назву, що походила від імені власника.

В 1775 році за наказом імператриці Катерини Другої Запорозька Січ була зруйнована і як юридична одиниця ліквідована. Неодружені січовики, які до цього постійно жили на Січі, порозбігалися. Частина їх подалася на Дон, а більшість організовано відступила за Дунай на землі турецького султана, де, з дозволу останнього, заснували Задунайську Січ. Гадаю, чули оперу «Запорожець за Дунаєм»? Так вона про той період козаччини.

Землі запорозької вольниці ще за багато років до знищення січової твердині були под­ілені на паланки (своєрідні області), на Самарську, Інгульську, Кальміуську та ін. Територія Дикого поля, де сьогодні розташована Савелівка, відносилася до Кальміуської паланки. Після ліквідації Січі її землі царський двір роздав. Частина території (лівий берег річки Булавин) і Луганщина відійшли до Війська Донського. Те, що лишилося, було поділено між вірним царському двору дворянством, та віддано під німецькі поселення.

Таким чином на території сучасної Савелівки і могло бути засновано німецьке посе­лення, так звана колонія. Як ми розуміємо, колонія німецька. Тоді чому вона прибрала собі слов`янську назву? Відповідь на це питання, гадаю, треба шукати в історії Запорозької Січі.

Як згадувалося вище, в степу існували, живучи січовими законами, козацькі хутори. Ймовірно, їх кількість ще збільшилася за рахунок утікачів після розгрому Січі. Хуторяни, попри зміни, що відбулися в долі січового товариства, землі ці вважали своєю власністю, здобутою в битвах з татарським Кримом, а тому жили в хуторах, як і раніше.

Царський уряд, наділяючи землями своїх підлеглих та німців, зовсім не брав до уваги населення, що там проживало, а тому були не поодинокі випадки, коли нові власники, при­бувши на подаровану вотчину, виявляли там присутність козаків.

На мою думку, щось подібне могло бути і з колоністами Савелівки. Знаючи гарячу козацьку вдачу, німці-колоністи швидше за все вирішили не загострювати з ними відносин, а дійти компромісу. Та й охорона в особі козаків була вельми надійною, а отже не зайвою. А землі вистачало на всіх.

Не виключена можливість, що власником хутора був козак Савел, а тому й поселення називалося Савелівкою. Поступово ця назва могла вкорінитися й серед колоністів.

Мальовнича й затишна була Савелівка. І розташована вигідно. Там, де сьогодні прохо­дить траса Єнакієве-Дебальцеве, існував чумацький шлях. А в чумаків сіль і рибу можна було придбати та й новини почути. Тканини, жіночі прикраси також водилися в пересувних чумацьких «магазинах».

Але назва села... Хотілося б окремо на ній зупинитися. Отже, Савелівка - похідне від чоловічого імені Савел, що підтверджується матеріалами краєзнавчого музею міста Сна- кієвого, де занотовано назву села російською мовою «Савеловка». Тоді чому вона зараз пишеться російською мовою як «Савельевка»? Це ж невірно? Навіть учителі, й ті роблять помилку в правописі. В українській мові імена Савел і Савелій дуже близькі за звучанням і мають один корінь. Але похідні слова від них трохи різняться між собою. Російське «Саве­льевка» українською писалося б як «Савеліївка», а то ж ні, все таки «Савелівка». Коли й з чиєї провини перестали називати «Савельевку» «Савеловкой» - невідомо. Мабуть, «собака закопаний» в чиїйсь малограмотності післяреволюційного періоду. Отже, власником (коли це дійсно було так) швидше за все був, все таки Савел, а не Савелій.

Приймаючи до уваги час заснування колонії німецькими колоністами (приблизно, бо організоване заселення донецького степу припадає на другу половину XIX століття), то Савелівці не менше як 225 років, а коли до цього ще додати час від заснування хутора коза­ками, то вік Савелівки досить-таки поважний.

Навряд чи багато набереться навколо Єнакієвого таких старовинних поселень. Конку­рентами можуть бути лише сусідня Ольховатка, Мандрикине, Корсунь, Карло-Марксове (Софіївка), Іллінка, Булавинське, та ще Вірівка.

На цій версії про походження села Савелівки можна було й зупинитися, коли б не існувало іншої інформації. А вона є - і досить таки безкомпромісна.

«...в 1910 році німці-тавричани з Одещини почали будівництво колонії. В тому ж році розпочалося й будівництво в новій колонії школи. Підрядчиком з будівництва був якийсь Савельев, звідси й залишилася назва школи. Німецька колонія називалася Гофінталь (Висо­ка Долина)». Це записано в альбомі з історії школи села Савелівки. Так, подана версія на перший погляд бездоганна, а отже, незаперечна, але і в ній є суттєві невідповідності.

В 1910 році в Російській імперії ситуація була спокійною, а тому ні політичних, ні економічних причин для демографічних зрушень не існувало. Німці - народ прагматичний, з тих, що пускають глибоко в землю своє коріння, і без надто серйозних на те причин на переселення ніколи б не зважилися. А тут на тобі, залишили обжиті місця та й рушили в невідомість. Чому?

В бесіді зі старожилом Савелівки Логвиненком Дмитром Олексійовичем, рідна сест­ра якого ходила до школи разом з німецькими дітьми і з одним пізніше навіть одружилася, розповів, що савелівські німці поселилися тут ще за часів імператриці Катерини Другої. Мабуть, савелівські німці знали це більш достеменно, ніж ті, хто намагався переінакшити історію аби догодити більшовицькому режиму.

Але ж як тоді з переселенням німців-тавричан? Як на мене, відповідь захована якраз у цих невідповідностях. Могло бути, що німці тут жили й раніше, як стверджує пан Логвиненко Д.О., і мали дружні, а можливо, й родинні зв`язки з німцями-тавричанами, зрештою спокусивши останніх на переїзд, що в 1910 році й сталося. Тобто Гофінталь не будувалося з «нуля», а розширювалося. Викликає недовіру й те, буцім назва села пов`язана з підрядчи­ком будівництва Савельєвим. Він зробив свою роботу та й пішов собі. А в замовників і традиції німецькі й назва села німецька, та й викладання предметів у школі німецькою. При чому тут Савельєв зі своїм слов`янським прізвищем? Тим більше, підрядчик Савельєв, а матеріали історичного музею стверджують, що село після революції називалося Савьоловкою. На кожному кроці таємниці. Лишається таємницею й той факт, що на мапі Бахмутського повіту, складеній у 1891 році земським землеміром М. Гринером й уточненій у виданні 1915 року, назва Савелівка чи Гофінталь відсутня. Просто голий степ і все.

В 1917 році відбувся жовтневий переворот, названий Жовтневою революцією, відбу­лися зміни й на селі. В книзі адміністративно-територіального розподілу в Бахмутському окрузі село-колонія Гофінталь уже називається колгоспом Савелівка, підпорядкованим, як і , комуна «Красний Пахарь», Убіжищанській (село Мандрикине) сільраді.

В 1930 році колгосп реформується в радгосп ім. Постишева. Після приходу до влади Микити Хрущова стає радгоспом ім. Хрущова. Пізніше його перейменовують на «Октябрський», а зараз зруйнований, з втраченим ім`ям, за документами проходить як сільсько­господарське підприємство, що не має ніяких прав ні на земельні угіддя, ні на засоби ви­робництва.

Але повернімося до школи. До революції, в школі Гофінталю було 4 класи, учнів -15-20 чоловік. Навчав лише один учитель на ім`я Бехер Яків Іванович. Викладання проводилося німецькою мовою. В 1930 році до Гофінталю (Савелівки) почали переселяти зігнаних з рідних місць колективізацією росіян та українців.

В 1932 році, за вимогою батьків слов`янської частини учнів, основною мовою в школі стала українська. Учні, які бажали продовжувати навчання німецькою мовою, були переве­дені до школи, що знаходилася в колонії Широкій. В 1937 році в савелівську школу влили школу села Грозний. Отакий шлях становлення села і його школи.

Старовинна савелівська історія, як і сусідньої Іллінки з її церквою, Ольховатки, Булавинського, Мандрикиного та ін.

...Як мешканці села пережили колективізацію та голодомор 1932-1933 років,, ніякої інформації немає.

А потім наступив період «великої чистки» 1937-1938 років, період, що забрав тисячі життів тільки в Сталінській (Донецькій) області). Як свідчить той же Логвиненко Дмитро Олексійович, «майже кожного дня в село приїжджав «воронок» і було тільки й дивишся, а за ким же сьогодні. Забирали представників німецької національності, найосвіченіших, най­помітніших серед місцевого населення людей. Назад ніхто не повертався. Коли забрали годувальників, взялися й за їх родини, а потім і за родини всіх інших німців. Вантажили на підводи й автомобілі та везли на залізничну станцію Розсипну Чистяківського району. Там завантажували в «телятники» й засилали кого в Казахстан, кого за Волгу чи до Сибіру».

Влада провадила чистку за національністю. Тож не уникли лихої долі татари, греки, вірмени, молдавани, серби та представники інших національних меншин.

Але звернімося до повоєнних 50-х років. Радгосп ім. Постишева перейменовано на ім. Хрущова. Він мав чотири відділення: перше - центральне в Савелівці, друге - с. Каютіне, третє - біля с. Вірівки і четверте в с. Іллінці. Після німців-колоністів у селі лишилося 12 чи 14 кам`яних бараків на чотири та шість родин, сільськогосподарський реманент, два стави (один поблизу приміщення теперішньої конюшні, другий трохи далі, за залізничною ко­лією, що з`єднує станцію Булавине з шахтою «Вуглегірською», та ще 30 га саду. Вже за моєї пам`яті в Сорочій балці викопали став і в балці Довжик також. Останній одержав назву Якимівський, бо зроблено його було за ініціативою тодішнього директора радгоспу Якима Дмитровича, але якось під час великих дощів греблю прорвало і вода зі ставу витекла. Бага­то років по тому став не існував, тільки річечка Живиця, що його поїла, продовжувала свій розмірений плин до річки Булавин. Та хтось, мабуть, надоумив директора шахти «Булавинська» Акімова відродити став, повернувши йому життя.

Величезні самоскиди возили від терикону породу, гуркотіли бульдозери, насипаючи та утрамбовуючи греблю. Став зробили. Чудово зробили. З тих пір назву ставу пов`язують з прізвищем директора шахти. Як на мене, то різниці великої немає з чиїм іменем пов`язу­ють; Якима Дмитровича чи Акімова - Якимівський ставок і все.

Але випробування для Якимівського ставка на цьому не закінчилися. В роки обваль- ного падіння сільського господарства в Україні й економічного занепаду взагалі, радгосп, тепер уже не ім. Хрущова, а «Октябрський» перейшов у власність управління з виправних робіт УМВС в Донецькій області. Кілька років тому я вибрався з міської метушні подивити­ся на Якимівський, помилуватися на природу й отетерів. Ставка не було, його неначе корова язиком злизала. Гребля зруйнована, води немає. Тільки Живиця ще сльозиться дном колиш­ньої водойми. А які тут раніше коропи та сазани водилися! Знову дощі винні?; Мало в це віриться, бо гребля була настільки могутньою, що ніякі дощі їй були не страшні, та й стік був достатньо широким і повністю забезпечував скид зайвої води. Що ж сталося? Злі язики подейкують, що нові господарі навмисне спустили зі ставка воду, аби виловити його рибу. Рибу забрали, але відремонтувати греблю «забули». Адміністрація колишнього радгоспу і мешканці села мовчать, мабуть, побоюючись горе-власників у погонах. Бо хто вони зараз?

Хоч і вкрай потрібний, але водночас небажаний додаток до чужої власності. Додаток, який уже на протязі 10 років одержує за свій труд зарплатню натуроплатою, як колись за часів колгоспу на трудодні.

В.П.Чубенко "Солнце в капкані"
Категория: Каталог статей / Углегорск / История города | Добавил: Administrator (29-03-2011, 11:28) | Просмотров: 3945